Родом з Прилук. Генерал-лейтенант Микола Якович Мандрика

Генерал-лейтенант Микола Якович Мандрика

Ще з шкільних років Вітчизняна війна 1812 року в нашій памяті асоціює з іменами уславлених російських полководців Кутузова, Барклая де Толлі, Багратіона, Раєвського та багатьох інших видатних державних та військових діячів. Здебільшого це були люди, які займали найвищі посади і чини, здійснили найвидатніші подвиги, за що мали й найвищі нагороди. Але прославляючи відомих героїв: імператорів, фельдмаршалів, генералів, часто-густо забували про малопомітних трудівників війни, які були у самому пеклі війни і кров`ю яких здобувалися найгучніші перемоги.

Одним із таких маловідомих і просто забутих героїв війни з Наполеоном був і наш земляк – Микола Якович Мандрика. Першим про нього повідомив В.Л.Модзалевський у знаменитому своєму “Малороссийскому родословнику” і не просто як про героя війни і земляка-українця, а саме як про уродженця міста Прилук. Згодом, у 1914 році, коротеньку біографію М.Я.Мандрики опублікував відомий дослідник Полтавщини І.Ф.Павловський у своїй книзі “Полтавцы” (стор.206). Після досить тривалої переписки вдалося здобути деякі матеріали про генерала Мандрику і в московських архівах.

Зібравши весь цей фактичний матеріал нині ми публікуємо його для широкого загалу прилучан, які повинні знати своїх уславлених, а нині зовсім забутих героїв, слава про яких колись гриміла по всіх усюдах.

Микола Якович Мандрика народився 7 січня 1777 року в полковому місті Прилуках у дворянській родині. Мабуть за військові заслуги батька, його, у віці 16 літ, 1 січня 1793 року зарахували сержантом до знаменитого лейб-гвардії Преображенського полку. Прослуживши у ньому майже рік, він був переведений до лейб-гвардії Семенівського полку, де знаходився три роки. 11 грудня 1796 року він переходить рядовим до елітарного Кавалергардського полку, що на той час було великою честю для кожного військового. Через рік, а саме – 17 листопада 1797 року, М.Я.Мандрика отримує звання унтер-офіцера і призначення до лейб-гвардії Гусарського полку, який став для нього рідним на цілих 20 років. Саме в цьому славетному полку він розпочав службу з унтер-офіцера і пройшов усі щаблі військової кар”єри: корнет (з 10 вересня 1798 р.), поручик (з 20 вересня 1799 р.), штабс-ротмистр (з 9 грудня 1801.), ротмистр (з 31 березня 1803 р.) і полковник (з 23 жовтня 1806 р.).

Перше бойове хрещення лейб-гвардії Гусарський полк, а разом з ним і ротмистр Мандрика, якому виповнилося на той час 28 років, отримали в грандіозній битві з французами під Аустерліцем. В кампанії 1807 року полковник Мандрика приймав участь у битвах під Вольфсдорфом і Фридландом. У 1808 році воював проти шведів у Фінляндії. За участь у бойових діях його нагородили діамантовим перстнем з вензелем російського імператора Олександра І.

12 червня 1812 року, 600-тисячна французька армія під командуванням імператора Наполеона Бонапарта форсувала ріку Німан і розпочала похід на Москву. І саме у цей знаменний день полковника Миколу Мандрику, як одного з найкращих бойових офіцерів російської армії, призначають командиром лейб-гвардії Гусарського полку. У той час полк входив до 1-ї Західної армії під командуванням військового міністра генерала від інфантерії М.Б.Барклая-де-Толлі, яка налічувала 127 тисяч чоловік і мала 550 гармат.

З першого дня війни гусари М.Я.Мандрики у безперервних кровопролитних боях. Полк мужньо чинив опір сталевому натиску військ Наполеона.13 липня 1812 року, біля невеличкого сільця Островно, неподалік від Вітебська в Білорусі, відбулася грандіозна битва між авангардом армії Барклая-де-Толлі та військом французького маршала Мюрата. Полк Мандрики входив тоді до складу 4-го корпусу Остермана-Толстого. До 10 годин вечора гусари утримували позиції під згубним вогнем ворожої артилерії.

14 липня, уже у складі 3-ї піхотної дивізії Коновницина, полк Мандрики приймав участь у жорстокій битві під хутірцем з корчмою Какув`ячин. У цій битві, вперше під час військових дій на території Росії, французькі війська йшли в атаку під проводом самого Наполеона. Про героїчну участь у цих подіях гусар, свідчить орден Святого Володимира 3 ступеня, вручений Миколі Мандриці після бою.

А потім – грандіозна битва за Смоленськ, участь полку в боях під Ставнями (27 липня), під Бредихіним (7 серпня). Російська армія відступала з боями до Москви. 8 серпня імператор Олександр І підписав указ про призначення на пост головнокомандуючого російською армією генерала М.Кутузова. А в цей час російські війська відходили до Вязьми і далі до Можайська.

26 серпня 1812 року відбулася історична Бородінська битва. У кривавому герці зійшлося під невеличким російським селом більше чверті мільйона солдат. Російська армія зазнала поразки, але наполеонівські війська були вкрай знекровлені й деморалізовані.

Гусарський полк з першого і до останнього моменту приймав участь у цій битві. Командир полку був нагороджений за участь у ар`єргардних боях і за Бородіно орденами Святої Анни 2 ступеня і Святого Володимира 3 ступеня.

2 вересня 1812 року Наполеон увійшов до залишеної російськими військами Москви. А потім був тяжкий і принизливий для непереможного досі Наполеона відступ французьких військ. Лейб-гвардії Гусарський полк Мандрики вкрив себе славою у боях з французами під Малоярославцем, Вязьмою, Красним, Полоцьком, Чашниками та ін. За хоробрість і мужність у Вітчизняній війні 13 квітня 1813 року полку були вручені три георгіївські штандарти з написом: “За отличие при поражении и изгнании неприятеля из пределов России в 1812”.

1 жовтня 1812 року М.Мандрика передав командування полком іншому офіцерові, але й далі лишився в полку. Приймав участь у поході до Німеччини,в бойових діях у Саксонії, у битві при Люцені 20 квітня 1813 року, у боях на території Франції: у штурмі міста Седан 3 лютого, в битві під Монмирайл 4-5 лютого 1814 року. Потім його перевели в Гродненський гусарський полк, в складі якого він знову у безперервних боях на французькій територіії.За блискуче проведену військову операцію при Лобресселі 19 лютого 1814 року його нагородили найпочеснішим бойовим орденом Святого Георгія 4 ступеня, а за блискавичну кавалерійську атаку під час штурму Парижа 19 березня – отримав королівський орден Прусії “За достойність”.

Після війни М.Я. Мандрика вирішив був піти у відставку “за станом здоров`я”. Але без армії він уже жити не міг. Відпочивши і підправивши здоров”я з 25 січня 1816 року по 17 липня 1819 року, він знову серед своїх, у війську. Займався удосконаленням кавалерії, комплектував кінські заводи для гвардійських полків.

5 листопада 1821 року його призначили начальником кирасирської дивізії, а 29 січня 1826 року відрядили до окремого корпусу військових поселень в Слобідську Україну. 19 березня 1826 року йому присвоєне звання генерал-майора. 6 листопада 1826 року відряджений до уланської дивізії і до 4 грудня знаходився при військових поселеннях.

4 грудня 1830 року М.Я.Мандрику призначили окружним генералом 4-го округу в місто Казань, а 17 березня 1845 року йому присвоєне звання генерал-лейтенанта. Окрім бойових нагород, генерал Мандрика був ще нагороджений орденами: орденом Святого Станіслава 1 ступеня 1 січня 1834, Святої Анни 1 ступеня з імператорською короною 6 грудня 1842 року, Святого Володимира 2 ступеня 25 грудня 1851 р, та ще трьома медалями.

Генерал пережив двох своїх дружин і одружився на третій – доньці обер-провіантмейстера Марфі Миколаївні Чаішевій. Від першої дружини в Миколи Яковича було дві доньки: Олександра (нар.30 травня 1806 р.), Олена (нар. 10 липня 1805 р.), від другої – син Андрій (нар.16 серпня 1816 р.), донька Варвара (нар.20 червня 1812 р.), донька Катерина (нар. 23 квітня 1814 р.). Марфа Миколаївна 17 липня 1833 року народила генералові сина Миколу, який теж був офіцером і служив у батьковому лейб-гвардії Гусарському полку.

Помер Микола Якович Мандрика в місті Казані, перебуваючи на бойовому посту 6 липня 1853 року, віддавши військовій службі 57 років свого неспокійного життя.

Джерела і література:
1. Центральний державний військово-історичний архів Росії в Москві. Фонд 400, опис 12, справа 5353, арк. 4-10. (Формулярний список).
2. Центральний державний історичний архів Росії в Санкт-Петербурзі. Фонд 1343, опис 25, справа 1332, арк. 2-12.
3. Бородино 1812. – М.: “Мысль”, 1989, с. 38-78.
4. Советская военная энциклопедия. Том 3. – М., 1977, с. 73.
5. Павловский И.Ф. Полтавцы. Полтава, 1914, с. 206.

Зберегти у PDFРоздрукувати