Віктор Платонович Некрасов (1911-1987). Письменник-фронтовик, дисидент радянських часів

Віктор Платонович Некрасов (1911-1987). Письменник-фронтовик, дисидент радянських часів

Віктор Платонович Некрасов (4 червня року 1911, Київ – 3 вересня 1987 року, Париж) – радянський, російський і французький письменник, дисидент і емігрант, лауреат Сталінської премії другого ступеня (1947).

Віктор Некрасов народився 4 (17) червня 1911 року у Києві, в родині лікаря. Батько – Платон Федосійович Некрасов, мати – Зінаїда Миколаївна Некрасова. Старший брат Коля Некрасов загинув в роки Громадянської війни (був запоротий до смерті петлюрівцями (за іншими даними – червоними).

У 1936 році Віктор Некрасов закінчив архітектурний факультет Київського будівельного інституту (навчався у Йосипа Каракіса, з яким довгі роки підтримував близькі стосунки, паралельно проходив навчання в театральній студії при театрі. Після закінчення інституту працював актором і театральним художником (у Владивостоці, 1937-1938; в Кірові, 1938-1940; в Ростові-на-Дону, 1940-1941).

Під час Великої Вітчизняної війни, У 1941-1944 роках, Некрасов був на фронті полковим інженером і заступником командира саперного батальйону. У квітні 1942 року на Південно-Західному фронті під Харковом. З серпня 1942 року – на Сталінградському фронті. Нагороджений медаллю «За оборону Сталінграда». Наказом ВС 62 армії № 97 / н від 19 лютого 1943 старший лейтенант Некрасов, полковий інженер 1047-го стрілецького полку 284 стрілецької дивізії, нагороджений медаллю «За відвагу», за мінування переднього краю оборони і зміцнення позицій оборони.

З квітня 1943 року – на Південно-Західному і Третьому Українському фронті. 9 травня 1944 року заступник командира 88-го гвардійського окремого саперного батальйону по стройовій підготовці гвардії капітан Некрасов нагороджений орденом Червоної Зірки за відновлення двох зруйнованих мостів і переправу через річку Західний Буг двох гармат, на побудованих силами його підрозділу плотах, під вогнем противника.

Після поранення в Польщі, на початку 1945 року, в званні капітана був демобілізований. Член ВКП (б) з 1944 року (виключений з партії у 1973 році).

Повість Віктора Некрасова «В окопах Сталінграда», опублікована в 1946 році в журналі «Знамя» (1946, № 8-10), була однією з перших книг про війну, написаних правдиво, наскільки це було можливо в той час. Вона принесла письменникові справжню славу: перевидана загальним тиражем в кілька мільйонів примірників, переведена на 36 мов. За цю книгу, після її прочитання Йосипом Сталіним, Віктор Некрасов отримав в 1947 році Сталінську премію 2-го ступеня. У 1971 році В. П. Некрасов під назвою «Чортова сімка» опублікував початкові глави незакінченою третьої частини книги, які не ввійшли в текст твору.

За мотивами повісті і за сценарієм Некрасова в 1956 році був знятий фільм «Солдати», відзначений премією Всесоюзного кінофестивалю (в цьому фільмі зіграв одну зі своїх перших великих кіноролей Інокентій Смоктуновський). За сценаріями Віктора Некрасова поставлені також кінофільми «Місто запалює вогні» (1958) і «Невідомому солдату» (1961).

10 жовтня 1959 року в «Літературній газеті» в рубриці «Письменник пропонує» була надрукована стаття Некрасова «Чому це не зроблено? (Про пам’ятник загиблим у Бабиному Яру в Києві)» з протестом проти планів спорудити там парк і стадіон («засипати яр глибиною в 30 метрів і на місці найбільшої трагедії грати в футбол?»). У вересні 1966 року письменник виступив на стихійному мітингу в зв’язку з 25-ю річницею початку здійснюваних німецько-фашистськими загарбниками масових розстрілів в Бабиному Яру.

Після цього Некрасова стали звинувачувати в організації «масових сіоністських збіговиськ». Проте, Некрасов продовжував наполяти на необхідності вшанування пам’яті загиблих в часи нацистської окупації Києва. Згодом радянська влада дала дозвіл на будівництво монументу у Бабиному Яру, і в цьому чимала заслуга письменника.

У 1966 році Віктор Некрасов підписав лист 25-ти діячів культури і науки генеральному секретарю ЦК КПРС Л.І. Брежнєву проти реабілітації Сталіна.

У 1957 році письменник відвідав Італію, в 1962 – США, Бельгію і Францію. Свої враження описав у нарисах, за які в розгромної статті Мелорі Стуруа «Турист з паличкою» був звинувачений в «низькопоклонстві перед Заходом». Через ліберальні висловлювання і контакти з російськими та українськими дисидентами в 1968 році отримав партійне стягнення, а 21 травня 1973 на засіданні Київського міськкому КПУ був виключений з КПРС. При домашньому обшуку у Некрасова 17 січня 1974 року в Києві КДБ вилучило всі рукописи і «нелегальну літературу».

Остання в СРСР книга Некрасова – «У житті і в листах» вийшла в 1971 році. Після цього на видання його нових книг було накладено негласну заборону (а з 1976 року – і наказ Головліту), з бібліотек стали вилучатися і всі раніше видані книги.

Протягом березня-травня 1974 року у відношенні Некрасова було проведено кілька провокацій: він затримувався міліцією на вулицях то Києва, то Москви нібито для встановлення його особи, після чого його відпускали то з вибаченнями, то без них. 20 травня 1974 року Некрасов написав персонального листа Брежнєву, в якому, згадавши про всі ці провокації, констатував: «Я став неугодний. Кому – не знаю. Але терпіти більше образ не можу. Я змушений зважитися на крок, на який я ніколи б за інших умов не наважився. Я хочу отримати дозвіл на виїзд з країни терміном на два роки». Не дочекавшись відповіді, 10 липня 1974 року Віктор Некрасов і його дружина Галина Базій ​​подали документи на виїзд з СРСР для поїздки до родича в Швейцарію на три місяці. 28 липня Некрасову повідомили, що прохання його буде задоволене, і слідом за чим він отримав дозвіл на виїзд за в Лозанну (Швейцарія). Виклик до Швейцарії Віктору Некрасову оформив Микола Ульянов (рідний дядько). 12 вересня 1974 року, маючи на руках радянські закордонні паспорти терміном на п’ять років, Некрасов з дружиною вилетіли з Києва до Цюріха.

У Швейцарії Віктор Некрасов зустрічався з Володимиром Набоковим. Далі жив в Парижі, спочатку у Марії Розанової і Андрія Синявського, потім на знімних квартирах. Влітку 1975 року був запрошений письменником Володимиром Максимовим на посаду заступника головного редактора журналу «Континент» (1975-1982), співпрацював разом з Анатолієм Гладиліним в паризькому бюро радіостанції «Свобода».

Після від’їзду Віктора Некрасова і Галини Базій ​​за кордон пасинок Некрасова (син Базій ​​від першого шлюбу) Віктор Кондирєв з дружиною і сином залишився в Кривому Розі: йому права на виїзд не давали. Некрасов звернувся за допомогою до Луї Арагону, якого радянське керівництво збиралося нагородити орденом Дружби народів. Той прийшов до радянського посольства і заявив, що публічно відмовиться від ордена, якщо Кондирева не випустять з СРСР. Ця загроза подіяла, і Кондиреву з його сім’єю в 1976 році дали дозвіл виїхати до Парижу.

У травні 1979 року Віктор Некрасов був позбавлений радянського громадянства «за діяльність, несумісну з високим званням громадянина СРСР». В останні роки жив разом з дружиною на площі Кеннеді в Ванве (передмістя Парижа), в одному будинку з Віктором Кондиревим. В цей час письменник пише свій останній твір – «Маленьку сумну повість».

Віктор Некрасов помер в Парижі 3 вересня 1987 року. Похований на кладовищі Сент-Женев’єв-де-Буа.

Зберегти у PDFРоздрукувати