Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897). Письменник, фольклорист, етнограф, автор першої української абетки

Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897). Письменник, фольклорист, етнограф, автор першої української абетки

Пантелеймон Олександрович Куліш — український письменник, поет, історик, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець. Писав малоросійською (українською) та російською мовами. Творець «кулішівки» – ранньої версії українського алфавіту. Автор історичної праці «Історія возз’єднання Русі» і першого українського історичного роману «Чорна рада».

Пантелеймон Куліш народився 26 липня (7 серпня) 1819 року в містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії (нині Шосткинського району Сумської області). Походив з козацько-старшинського роду Кулішів і козацького роду Гладких. На хуторі під Воронежем з дитинства чув від матері різні казки, легенди, народні пісні.

Початкову освіту здобув в Новгород-Сіверській гімназії. З 1839 по 1841 рік – вільний слухач у Київському університеті. У той час Куліш написав свої перші «малоросійські оповідання».

Потім викладав у Луцькому дворянському училищі. У той час він пише історичний роман «Михайло Чарнишенко», віршовану історичну хроніку «Україна» і розповідь-ідилію «Орися». Пізніше Куліш працює в Києві, Луцьку та Рівному.

З 1845 року Пантелеймон Куліш у Санкт-Петербурзі. Там, на запрошення ректора Петербурзького університету стає старшим учителем гімназії і лектором російської мови для іноземних слухачів університету.

Через два роки Петербурзька Академія наук відрядила Куліша в Західну Європу вивчати слов’янські мови, історію, культуру та мистецтво. Туди молодий вчитель вирушив разом зі своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Білозерською, з якою побралися 22 січня 1847. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко.

У Варшаві Куліша затримали як підозрюваного у членстві в Кирило-Мефодіївському товаристві й повернули до Санкт-Петербурга. Жандармерія вирішила замкути звинувачуваного в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду.

Але після клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінено: Куліша ув’язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу.

Спочатку молодому подружжю було нелегко. Бідували, але проведені в Тулі три роки й три місяці не пройшли марно. Куліш написав «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом вийшов друком під назвою «Алексѣй Однорогъ», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми». Того часу Куліш вивчав європейські мови, осягав «механіку» романного мислення Вальтера Скотта, Чарльза Діккенса, захоплювався поезією Байрона і Шатобріана, ідеями Руссо. Нарешті, після довгих клопотань перед III відділом, Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

В канун 25-рiччя царювання Миколи І. Можливо, з ласки монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка-сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повернувся до Санкт-Петербурга, де продовжив творити, хоча деякий час не мав права друкуватися. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російськомовні повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір’ю автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З’явилися вони в Санкт-Петербурзі у 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «Записки о Южной Руси» друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни”, — так писав він в одному із листів до С. Аксакова. Про збірку Т. Г. Шевченко писав: «Цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі.»

Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для Куліша 1857 рік. Вийшли у світ «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкрив власну друкарню.

Надії на цензурні послаблення не виправдалися, хоча Куліш остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II, тому вирушив з дружиною до Москви, гостював у свого друга С. Т. Аксакова, відвіз дружину на хутір Мотронівку, щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри Європою. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядався до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплювався ними. Навпаки, переймався глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссовської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша.

Куліш не отримав дозволу на заснування у Санкт-Петербурзі українського журналу, тому створив альманах «Хата». Одночасно брат дружини Василь Білозерський клопотався про видання першого українського часопису «Основа». Куліш одразу ж захопився підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Почав писати «Історичні оповідання» — своєрідні науково-популярні нариси із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З’явилися вони 1861 року в «Основі». Сторінки цього журналу заповнювали і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі Західною Європою, яку він здійснив разом із Миколою Костомаровим.

Водночас Куліш уклав свою першу окрему поетичну збірку «Досвітки. Думи і поеми», що вийшла у Петербурзі 1862 року. Слава про Куліша долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікували його прозу, поезію, статті… «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років», — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда».

Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній установі, вивчення архівів, де він робив численні записи для майбутніх історичних досліджень).

Працюючи у Варшаві в 1864—1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Санкт-Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», Пантелеймон Куліш готував тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагнув документально обгрунтувати ідею шкідливості козацько-селянських повстаньських рухів XVII століття і прославити культурну місію польської шляхти і Російської імперії в історії Малоросії.

З 1881 року Куліш живе в Галичині, де намагається розгорнути діяльність, націлену на об’єднання поляків і русин у боротьбі проти Австро-Угорщини. Але ці зусилля виявилися марними – ніяких об’єднань з русинами поляки не бажали.

Останні десятиліття свого життя Пантелеймон Куліш провів на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії. Тут він господарював, творив, зокрема, укладав зі своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия» (після появи друком 1879 року цензура заборонила і вилучила з продажу цю книгу).

Це не зупинило письменника. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу – поема «Магомет і Хадиза» (1883) та драма у віршах «Байда, князь Вишневецький» (1884).

Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, Шиллера, Гейне. Видав у Женеві третю збірку поезій «Дзвін» (1893). Готував до видання у Відні повний український переклад Біблії; завершував історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», листувався з багатьма кореспондентами, переймався розбратом слов’янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо руського населення, дбав про видання прогресивних журналів і газет.

Пантелеймон Олександрович Куліш пішов з життя 14 лютого 1897 року. Похований у Мотронівці.

Зберегти у PDFРоздрукувати