Феофан Прокопович (1681-1736). Руський богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Феофан Прокопович (1681-1736). Руський богослов, письменник, поет, математик, філософ, перекладач, публіцист, науковець

Феофан (Єлеазар, Єлисей, Теофан) Прокопович — визначний руський церковний діяч. Автор праць у галузі теології, фізики, філософії, математики, астрономії, логіки, наук про державу і право. Один з творців теорії модернізації Російській Імперії у дусі освіченого абсолютизму. Ректор Київської академії (1710—1716); архієпископ Псковсько-Великолуцький та Нарвський (1718—1725) та Великоновгородський (1725—1736).

Єлеазар Прокопович народився у Києві 18 червня 1681 року в родині крамаря Церейського. Після смерті батька й матері його опікуном став дядько по матері, намісник київського Братського Богоявленського монастиря, професор і ректор Києво-Могилянського колегіуму. Дядько віддав Єлеазара до початкової школи при тому монастирі. Після її закінчення, Єлеазар стає студентом Києво-Могилянського колегіуму. В роки навчання був одним з найкращих учнів, добре опанував церковнослов’янську, грецьку та латинську мови, не раз перемагав у наукових диспутах, крім традиційних для колегіуму дисциплін вивчав твори європейських філософів.

1698 року Єлеазар закінчує Києво-Могилянський колегіум і вирішує продовжити освіту. Того самого року вступає до Володимир-Волинського греко-католицького колегіуму, живе у василіянському монастирі, де приймає греко-католицизм й постригається у ченці під іменем Єлисея. Греко-католицький володимир-волинський єпископ Заленський помітив незвичайні здібності молодого ченця і сприяв його переведенню до Папської грецької колегії святого Афанасія в Римі, в якій готували богословів для поширення католицтва серед прихильників східного православ’я.

У Римі Єлеазар Прокопович користувався ватиканською бібліотекою, крім богословських наук вивчав твори древніх латинських та грецьких філософів, істориків, пам’ятки старого й нового Риму, засади католицької віри та організації папської церкви, знайомився з творами Томмазо Кампанелли, Галілео Галілея, Джордано Бруно, Миколая Коперника.

28 жовтня 1701 року залишає Рим, не закінчивши повного курсу академії. Пішки проходить Францію, Швейцарію, Німеччину, деякий час студіює в місті Галле, де знайомиться з ідеями реформаторства.

1704 року повертається в Україну, спершу в Почаївський монастир, потім у Київ, зрікається католицької віри, проходить єпітимію і постригається у православні ченці, прийнявши ім’я Феофана в пам’ять про свого дядька.

З 1705 року викладав риторику, піїтику та філософію у Києво-Могилянському колегіумі, уклав курс піїтики та риторики, написав трагікомедію «Володимир», присвятивши її гетьманові Івану Мазепі. Водночас пише й виголошує богословсько-філософські проповіді, завдяки яким був помічений київським генерал-губернатором Д.Голіциним та О.Меншиковим.

1707 року стає префектом Києво-Могилянської академії.

1711 року Прокоповича беруть у складі почту царя Петра I в Прутський похід. Після повернення до Києва Феофана Прокоповича призначено ректором Києво-Могилянської академії і професором богослов’я. Водночас він стає ігуменом Братського монастиря.

1716 року за бажанням Петра I Прокопович переїжджає до Санкт-Петербурга і стає одним з найближчих радників Імператора, бере участь у заснуванні Академії наук.

2 червня 1718 року призначений на єпископа Псковського і Нарвського та Ізборського. Пише на замовлення царя книги «Апостольська географія», «Коротка книга для навчання отроків», «Духовний регламент» 1720. Як теоретик та активний учасник перетворення Руського царства на сучасну імперію європейського типу, Прокопович став архітектором реорганізації церковного управління, автором Духовного регламенту (або Уставу Духовної Колегії, 1720). Його ініціативою був вибраний грецький варіант назви давньої держави київських князів Русі – Росія, Російська Імперія.

Церковна реформа Петра І запровадила Духовну колегію у складі Синоду. Главою церкви, відповідно до Духовного регламенту, ставав не Патріарх, а сам Імператор як «правоверия же и всякого в Церкви Святый благочиния блюститель».

1721 року Феофан Прокопович призначений віце-президентом Найсвятішого Синоду, головою якого був виходець з України Стефан Яворський.

1724 року Феофан Прокопович за наказом Петра Великого пише указ про устрій чернецтва, що упорядковував і регламентував монастирське життя за взірцем давніх монастирських статутів, спрямовував чернече життя на користь суспільству, бере активну участь у здійсненні реформ у Російській Імперії. Після смерті Петра I сприяє сходженню на трон Катерини I.

25 червня 1725 року Прокоповича призначено на архієпископа новгородського. Він стає першим членом синоду Російської Православної Церкви]. Бере участь в організації Російської академії наук, очолює так звану «учену дружину» діячів культури, до якої належали Татищев, Кантемір та ін.

В останнє десятиріччя життя майже залишив діяльність вченого, зазнавав переслідувань з боку противників петровської політики, які плели навколо Прокоповича інтриги, слали в синод доноси, намагаючись позбавити його високого становища в церковній ієрархії.

Феофан Прокопович помер 19 вересня 1736 року на своєму Карповському подвір’ї в Санкт-Петербурзі. Похований у новгородському Софійському соборі.