Іван Підкова (1533-1578). Кошовий отаман, козацький гетьман, молдовський господар

Іван Підкова (1533-1578). Кошовий отаман, молдовський господар

Іван Підкова (Іван Серпяга, Іван Вода, Іван Волошенин) — запорозький кошовий отаман, козацький гетьман, молдовський господар (1577—1578). Ймовірно, рідний брат молдовського господаря Івана III Воде Лютого, вбитого турками за спробу скинути османське ярмо.

За переказами, немовлям був врятований від татар; вихований козаками (згадано в народній думі «Люлі немовляті Івоні» за Йосифом Богданом Залеським). Мав рідкісну фізичну силу і надзвичайний зріст, запросто ламав руками підкови (за це запорожці прозвали його «Підковою»), міг зупинити віз, запряжений 6 кіньми, ухопивши його за заднє колесо, та був здатен волячим рогом пробити дубові ворота.

На Запоріжжі Іван Підкова з’явився у 1556 році, привівши із собою цілий козацький полк. Брав участь у морських походах під проводом Самійла Кішки. Пізніше водив козацькі флотилії самостійно і спалював передмістя татарських приморських поселень. Очолювані Підковою козацькі загони завдали поразок татарам під Очаковом, Кафою, Ґьозловом.

На початку листопада 1577 року Іван Підкова за підтримки козацького загону на чолі з гетьманом Яковом Шахом почав боротьбу проти ставленика Османської імперії, молдовського господаря Петра VI Кульгавого. Козацьке військо розгромило загони Петра Мірчича і 30 листопада 1577 року захопило Ясси. Отаман Іван Підкова був проголошений молдовським господарем, а Яків Шах із козацьким загоном повернувся на Січ.

Туреччина почала стягувати війська для боротьби з Іваном Підковою і наказала польському урядові видати на розправу козацького ватажка, погрожуючи нападом на Річ Посполиту.

В 1578 році, за часів правління султана Мурада III війська Османської імперії увійшли до Молдовського князівства. Іван Підкова відвів своє малочисельне військо на Україну і  вирушив до Варшави до польського короля Стефана Баторія на перемовини, але за наказом короля одразу був заарештований і кинутий до в’язниці.

 

16 червня 1578 року у Львові на вимогу турецького султана Мурада III та за присутності великої кількості народу й османських послів Івана Підкову було страчено.

Перед стратою, за переказами, в своєму останньому слові отаман сказав: «Мене привели на смерть, хоч у своєму житті я не звершив нічого такого, за що заслужив би такий кінець. Я знаю одне: я завжди боровся мужньо як чесний лицар проти ворогів християнства і завжди діяв для добра і користі своєї Батьківщини, і було у мене єдине бажання — бути їй опорою і захистом».

Тіло Івана Підкови забрали руські братчики і поховали у місцевій православній Успенській церкві, але потім черкаські козаки викрали останки отамана і перевезли їх до Канева, де поховали в одному з православних монастирів під Чернечою горою (там де був похований і Самійло Кішка).

Про славетного козацького ватажка у народі склали численні перекази, думи і пісні. Отаман став героєм одного з нацвідоміших поетичних творів Тараса Шевченка – «Іван Підкова» (1839).

Було колись — в Україні
Ревіли гармати;
Було колись — запорожці
Вміли панувати.
Панували, добували
І славу, і волю;
Минулося — осталися
Могили на полі…

Зберегти у PDFРоздрукувати